Що ми уявляємо, коли говоримо про Одесу? «Перлину у Чорного моря», гуморину та Соньку Золоту ручку, чи винахід першого кінематографічного апарату та авангардне мистецтво?
Місто перетину різних мов, етносів та культурних традицій — одеський міф про космополітичність та відкритість, оазис для емігранта формувався десятиліттями. Проте більш прискіпливий погляд побачить за фасадом зі стереотипів історії етнічних конфліктів, війн, репресій та стертої памʼяті. Після 24 лютого 2022 Одеса, як і інші міста України, опинилась на грані фізичного та символічного знищення через повномасштабне вторгнення росії. Переосмислення образу Одеси та віднаходження ідентичності міста поза імперськими міфами сьогодні є частиною стратегії виживання та спротиву. А також важливою умовою у плануванні післявоєнного майбутнього.
Якою є справжня Одеса? Як ландшафт міста зберігає конфлікти памʼяті минулого? Як невидимі та витіснені історії формують ідентичність міста сьогодні? Як почати говорити про цю незручну історію? Ці питання стали точкою відліку у формуванні ідей колективного дослідницького проєкту, над яким працювали учасники освітнього курсу для молодих кураторів, розробленого центром сучасного мистецтва та культури “Шампанка”.
На сайті представлені презентації виставкових проєктів та результати досліджень, розроблені кураторками впродовж освітньої програми, спільно з менторами та лекторами. Частину проєктів відібрано для фізичного втілення у 2023 році у міському просторі та (або) в партнерських інституціях.
Менторка проєкту з кураторської діяльності Бердіярова Юлія
ГАЛЕРЕЯ
Яна Писанко
Помилка атрибутування
Кураторка Яна Писанко пропонує погляд на образ Одеси з боку людини, яка не живе в місті, а є тим хто тимчасово перебуває в ньому, або просто споглядає на фасад образу з боку. Виставковий проєкт “Помилка атрибутування” пропонує взаємодію між жителями міста та простором, де вони живуть, та присвячений головному матеріалу, з якого побудоване місто — ракушняк. Візуальним втіленням ідеї проекту «Помилка атрибутування» стане публічна скульптура з крихкого матеріалу. Сенс, закладений в скульптурну композицію – це пошук самосвідомості та самоусвідомлення своєї ідентичності. Віднайдення дому як в прямому, так і символічному значені та єднання з ним. Яна Писанко залучила до розробки проєкту молодого одеського скульптора, який працює з ракушняком — Олексій Воронко. Ракушняк – натуральний, екологічний камінь, який несе в собі морську пам’ять віків, спадок, який нам залишило море. Саме він є тим чинником, який зумовив особливості місцевої архітектури. Матеріал, що є вразливим до агресивного довкілля, руйнується під впливом природи. Глядач має можливість у реальному часі споглядати за природним процесом руйнування, та залишатися пасивними або активним глядачем. Мета скульптури у публічному просторі привернути увагу до руйнування історичної спадщини, а також спонукати до публічного обговорення спільно з місцевими жителями. На думку кураторки це допоможе містянам краще зрозуміти себе, відчути місто і своє ставлення до нього. На сьогодні дуже важливо бути відкритим до нового, але знати своє коріння, та зберігати пам'ять віків. Назва “Помилка атрибуції” пов’язана з тим, що в Одесі значна кількість історичних будівель має помилку в атрибуції, немає історичних данних: хто архітектор, коли була зведена будівля, хто власники. А архітектура – це населена скульптура, це цілий пласт нашарувань мистецтва у вигляді каменю в поєднанні з людськими історіями. В сьогоднішніх реаліях частина людей шукає свою ідентичність, приналежність до певної групи, спільноти чи нації, а для такого мультикультурного, космополітичного, портового міста, як Одеса, це особливо актуально.
Марина Марухнич
Одеські модерністи в екзилі
Історія модернізму перших декад ХХ століття тісно переплетена з історією міграції. Мистецькі центри, такі як Париж, Краків, Берлін та Мюнхен, формували ідеальне середовище, в яке прибували митці з різних країн до приватних студій та шкіл з метою побудувати свою карʼєру художників. Така доля не обійшла і Одесу, історія мистецького руху кінця ХІХ початку ХХ століття тут повʼязана з обміном ідеями, людьми та мистецькими группами, що рухались від західноєвропейських міст в Одесу і назад. На зламі війн та революцій частина молодих одеських митців то виїжджала, то поверталася до міста, в пошуках місця для власної мистецької реалізації. Історія модернізму в Одесі дуже широка тема, більша частина колекцій та робіт митців перших декад ХХ століття були вивезені, або знищенні під час сталінських репресій 1937-38 років та Другої Світової війни. Дослідниця мистецтва Марина Марухніч пропонує дослідити історію першої хвилі одеського авангарду. Вона надає оригінальний фокус уваги на цю широку та складну тему пропонуючи нам подивитися на історію одеських митців в розрізі різних хвиль міграції та долі тих, хто залишився в екзилі. Динаміка мігранських хвиль, асиміляція в нових містах та мрія про карʼєру в центрі мистецького світу ХХ століття — в Парижі. Вона також піднімає питання про те, як митці відірвані від свого середовища, зберігали свою ідентичність та будували її знову. Соня Делоне, Самуель Грановський, Філіп Гозіасон, Володимир Баранов-Россіне та Сандро Фазіні — митці-модерністи, котрі були тісно пов’язані з Одесою, емігрували та згодом розвивались в інших країнах світу, здебільшого у Франції. Варто зазначити що частина художників були вбиті фашистами під час Другої світової війни, через те що були євреями. Самуель Грановський, Володимир Баранов-Россіне та Сандро Фазіні були депортовані з Парижа та згодом вбиті в Аушвіці - одному з найбільших нацистських концентраційних таборів. Філіп Гозіасон зміг вижити, адже на час окупації виїхав до Марселя. Наразі колекції державних музеїв та приватні колекції, що зберігають роботи митців цього періоду, евакуйовані. Дослідницький проєкт Марини Марухнич створений в рамках освітнього курсу є першим кроком до планування виставкових проєктів та переосмислення історії одеського мистецтва, який, ми сподіваємось, буде реалізовано в мирний час.
Анна Мороховська
Спільна мова
Одеський міф та те, з чого він складається — це важлива частина дискурсу останніх десятиліть в Одесі. Виставки, дискусії та розмови про одеський міф поступово вплітаються в його природу та стають його частиною. Важлива частина міфу – історія про одеську мову, та її унікальну природу перетинів різних мовних традицій. Література так званої одеської школи від Бабеля до Жаботинського породжувала, фіксувала та інтретувала історію “одеської мови”. Після повномасштабного вторгнення росії питання переходу на українську мову є політичною позицією, та одним із способів боротьби з пропагандою країни агресора. Але це також піднімає питання природи старих міфів та їхнього впливу на сьогодення. Одеська кураторка Анна Мороховська пропонує виставковий проєкт «Спільна мова», що переосмислює старий міф з перспективи сучасності. Вона пропонує створити тимчасову виставку-експеримент у кав'ярні. Простір, далекий від музейного формату, створює умови для живої взаємодії та рефлексій. «Спільна мова» – це погляд сучасних художників на «одеську мову» та її вплив на місто. “Одеська мова – це був вимушений захід для мирного співіснування надто різних націй в Одесі, бо треба було шукати щось спільне. Це пішло у минуле і залишилися лише легенди. Вони міцно засіли у головах людей, і більшість не піддають їх критичному аналізу. Кожен використовує цей міф з певними цілями (іноді навіть не усвідомлюючи цього), та ставлення до нього різне. Для деяких це спосіб заробити, використовуючи розповсюджений стереотип: у рекламі, сувенірах. Для не одеситів – спроба стати «місцевим» та бути «як всі», не виділятись. Останнім часом російська пропаганда часто використовує факт існування «одеської мови», як доказ того, що в Одесі, ніби, ніколи не розмовляли українською. На виставці «Спільна мова» будуть презентовані роботи різних медіа: саунд-арт, живопис, фотографії. Виставка зроблена за результатами дослідження на тему міфів про «одеську мову». Тому деякі експонати будуть використовувати фрагменти з відомих кінофільмів, пісень та творів різних часів. Цікаво показати як змінювалось сприйняття «одеської мови» у різні роки: від кумедного жаргону до зверхнього ставлення з боку «сверх держави». В рамках виставки будуть показані роботи одеських митців. А також створенні у просторі партисипативні арт-обʼєкти, завдяки яким відвідувачі можуть доповнити виставку власними рефлексіями, або прийняти участь у коллективному прочитані текстів.
Аля Сєгал
Невидиме мистецтво
Виставка-інтервенція в міський простір “Невидиме мистецтво” проєкт Алі Сєгал Починаю від питання, піднятого американською дослідницею Ліндою Нохлін в однойменному есеї “why have there been no great women artists?” (1971), феміністична оптика стала частиною глобальних процесів переосмислення історії. В рамках освітнього курсу для кураторів, однією з тем якого став термін з соціології “глокалізація” (термін використовується для позначення глобального світогляду, пристосованого до локальних умов.) одеська кураторка та дослідниця мистецтва Аля Сєгал запропонувала проєкт мапування історії міста через призму жіночої історії мистецтва. Проєкт планувався як велика виставка із робіт приватних колекцій, Музею сучасного мистецтва Одеси та Одеського національного художнього музею. Через повномасштабне вторгнення росії в Україну більша частина робіт недоступна до експонування, тому для презентації ця концепція потребувала зміни. Під час роботи над виставкою в рамках освітнього курсу Аля Сєгал перетворила ідею на проєкт-інтервенцію у міський простір. Роботи, які залишились невидимими через несправедливість історії, сьогодні знову скриті від погляду глядача через війну. Переосмислюючи різні медіуми, що представлені у публічному просторі, Аля Сєгал обирає формат стенду-оголошення та пропонує друкувати широкоформатні репродукції робіт замість звичних нам рекламних плакатів. Роблячи таким чином класичне музейне мистецтво доступним для широкої аудиторії, кураторка наголошує, що в цих обставинах це майже єдина доступна форма видимості для цих робіт. Кураторка пропонує декілька інтервенцій поруч з місцями, що мають важливу роль для історії мисткинь Одеси — галерея “Ночь” ініціатива одеської художниці Олександри Кадзевич, перший музей сучасного мистецтва Тирс, кураторкою якого була художниця Маргарита Жаркова, художнє училище, що носить імʼя чоловіка-художника та приховує в собі історії відомих одеських мисткинь. Центральною інтервенцією має стати лабіринт-інсталяція у дворі партнерської інституції Одеського національного художнього музею. Кураторка запрошує глядача до спільного критичного переосмислення історії жіночого руху та сучасної проблеми гендерного балансу у виставкових проєктах. фрагмент кураторського тексту “Сьогодні жінки все ще мало представлені на мистецькому полі: в експозиціях музеїв кількість представлених робіт, написаних жінками, коливається від 3 до 20% (навіть на Заході та у колекціях сучасного мистецтва); інституції частіше схильні демонструвати виставки “чоловічого” мистецтва; керівні мистецькі та культурні посади все ще здебільшого займають чоловіки. Тож в світі, де жіночому мистецтву не виділяють місце, я хочу продемонструвати різноманітність творів авторок, родом з Одеси: прямо на вулицях цього міста.”
Ельза Губанова
Люстдорф
Люстдорф — приморський курорт на українському узбережжі Чорного моря. Ця назва походить від німецьких поселенців, яких запросила обробляти степ Катерина ||, бо українськи селяни не були для неї надійними союзниками. Незадовго до початку Другої світової війни німців депортували у Сибір, а по залишених хатах розселили українських селян. У часи Радянського Союзу Люстдорф став знаменитим курортом. У 1950-их в Люстдорфі побудували театр імені Карла Либкнехта, який згорів у 2016 році. І побудовані з ракушняку німцями хати, і зруйнований дім культури преретворилася на безмовні історичні реліквії. Театральний гурт з Кельна „Subbotnik“ вже кілька разів приводив туди глядачів у своїх музично-театральних подорожах. Одним з перших театральних проєктів гурту є радіовистава, створена у 2013 році. В ній розповідається про двох хлопчиків, які проводять у Люстдорфі останні літні канікули свого дитинства у 1992 році, одразу після розпаду СРСР. Тримісячня відпустка на узбережжі Чорного моря перетворюється на історію про перехід з однієї ери в іншу. У 2016 році учасники гурту „Subbotnik“ разом відвідували Люстдорф. Після їхньої подорожі на основі радіовистави була розроблена робота „Піди туди, не знаю куди – принеси те, не знаю що“. У 2022 році, невдовзі після початку повномасштабного вторгнення, кураторка Ельза Губанова разом з німецьким колективом «Subbotnik» почала працювати над новою адаптацією вистави у Кельні. Так з’явився перфоманс Haus / Doma / Lustdorf — художнє дослідження історії одного з курортних районів Одеси. Використовуючи відео, музику та інсталяцію, ми розповідаємо про будинок у різні часи, про покоління його мешканців та переплетіння їхніх доль. Будинок стає основою оповідання, а через історію однієї сім’ї розкривається ширший історичний, соціальний та політичний контекст сучасної України. Ельза Губанова пропонує спільний дослідницький проєкт разом з колективом «Subbotnik», та нарешті показати перфоманс “Люстдорф” у справжньому Люстдорфі. Кураторка пропонує адаптувати німецький проєкт для української публіки, залучивши локальну спільноту та одеських митців і мисткинь які проживають в цьому районі міста. Побудовані з ракушняку німцями хати, і зруйнований дім культури давно преретворилася на мовчазні скелети минулого, і мета проєкту — знову наповнити їх життям. «Я постійно уявляю собі, як ми відбудуємо старий театр. Але не так, що він стане чудово відреставрований і виглядатиме як колись до пожежі. Ми залишимо руїни, а всередені встановимо великий скляний куб. Скрізь скло буде видно розвалені стіни, молоді деревця та кущі. Я уявляю собі, що театр прертвориться на нове місце, де ми зможемо далі розповідати історії.»
Валерія Наседкіна
Преображенський парк, як пам’ятка забуття
%20%E2%80%93%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%94%D0%BA%D1%82%20commercial%20public%20art%20%D0%B7%D0%B0%20%D1%83%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96.jpg)
%E2%80%94%20%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8F%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%20%D1%82%D0%B5%2C%20%D1%8F%D0%BA%20%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%80%D0%B0%D1%94%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8F%20_%D0%BD%D0%B5%D0%B7%D1%80%D1%83%D1%87%D0%BD%D0%B0%E2%80%9D%20%D0%BF%D0%B0%D0%BC%E2%80%99%D1%8F%D1%82%D1%8C%20%D1%96%20%D0%B2%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%B2%D1%83%D1%94%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8F%20%D1%88.jpg)
%20%D1%83%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%20%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%83%20.jpg)
Німецька дослідниця Аляйда Ассман пише про те, що “наше знання історії пов’язане передусім з місцями, які в наших містах оприявлені”. З цього випливає, що втручаючись або змінюючи ті чи інші місця, можна втручатися, змінювати і навіть маніпулювати пам’яттю. В кожному місті, особливо з історією імперського чи соціалістичного поневолення, можна знайти такі місця. Але знайти їх не так просто, адже потрапивши до них, можна навіть не усвідомити, де ти опинився. Іноді шукати таке місце доводиться не безпосередньо на місцевості, а в бібліотеках, архівах, музеях. В Одесі одним з таких місць є Преображенський парк. До 1930-х років минулого століття на його місці розташовувався Перший християнський цвинтар, який розмарадерили і знищили більшовики, заснувавши на його місці Парк ім. Ілліча. Від часів свого заснування, наприкінці XVIII століття, цей цвинтар був місцем поховання багатьох видатних діячів міста. Серед інших там були поховані Фелікс де Рібас, що подарував Одесі Міський сад, одеський міський голова Дмитро Інглезі, перший директор Одеської міської бібліотеки Антоній Спада, фундатор ботанічного саду Костянтин Десмет. Цей список можна продовжувати довго — історики вважають, що на цвинтарі було поховано понад 200 тис. людей. Одеська кураторка та дослідниця Валерія Насєдкіна пропонує поглянути на Преображенський парк крізь концепцію “монументу забуття” Аляйди Ассман, і шляхом нового, тепер уже художнього втручання у простір парку, спробувати повернути містянам хоча б частку пам’яті про це місце. Цим я б хотіла звернути увагу на проблему вкраденої історії в контексті ширшого дискурсу деколонізації, особливо актуального на Півдні України і в Одесі зокрема. Попрацювати з цією темою я запросила мисткиню Світланку Конопльову (також відому як учасницю колективу commercial public art). Сommercial public art – це український мистецький колектив і дослідницький проєкт. У своїй практиці вони активно використовують партисипативні методи і розкривають теми ідентичності, брендингу, ринку, архітектурних спекуляцій та впливу різних медіа на людське сприйняття.
Надія Рибалко
Стихійне перевтілення
Ринок — це серце будь-якого поселення, точка об'єднання для міських жителів, та перетин різних культурних та соціальних верств. Одеська кураторка Надія Рибалко обрала центром свого дослідження простір стихійного ринку “Барахолка” на Старокінному ринку. Це місце роздрібної торгівлі має особисту велику історію ще з часів Порто-франко. Простір гнучкий та швидко реагує на соціальні події, у той самий час проявляє дивовижну стійкість у кризові періоди. Ринок стає простором стихійної соціальної і культурної взаємодії. Даючи можливість для нематеріальних обмінів, живого контакту. Продавці оригінально і по-різному комбінують між собою речі, включають свої товари у простір вулиці, використовуючи автомобілі, клумби, дерева, паркани, та фасади домівок. Візуально це все менше нагадує ринок, а все більше ярмарку чи музей. Спонтанно створенні композиції і дивакуваті речі, колоритні люди стають натхненням для відвідувачів, особливо для людей творчих професій. Надія Рибалко пропонує подивитися на унікальну екосистему блошиного ринку, з його характерною візуальною мовою, через призму впливу цієї системи символів та знаків на локальне мистецтво. Яскравим прикладів творчого переосмислення цієї теми в одеському мистецтві є практика одеських акціоністів «Арт рейдери», які у 2007-2009 рр. використовували простір барахолки біля Старокінного ринку, як виставковий майданчик і художню лабораторію. Спираючись на досвід цих митців Надія Рибалко пропонує розкрити можливості взаємодії художника з цим простором. Та проаналізувати у своєму дослідженні вплив ринку та його історії на мову сучасного одеського мистецтва.
Ірина Кацер
Голлівуд біля Чорного моря
У 1920-ті Одесу називали "Голлівудом біля Чорного моря". Назва радше драматична, та певною мірою і самоіронічна. Якщо зважати на те, що Голлівуд починав розвиватися одночасно з Одеською кіностудією, то й вона мала всі шанси стати тим, чим він є зараз. Якби не радянський режим, якби не соцреалізм та не знищення національних культур. Історія кінематографу вписує Одесу у світовий контекст, бо 20-ті роки ХХ століття стали відправною точкою для розвитку цілої індустрії. То був саме той момент, що з провінції перетворював місто на культурну столицю. Ірина Катцер пропонує дослідити історію кінематографу в Україні та розвитку одеської кіностудії занурившись в роман “Майстер корабля” Юрія Яновського. Працюючи з текстом роману, Ірина пропонує виставку-інтервенцію у простір Одеського Літературного музею, в колекції якого представлені унікальні архівні матеріали. Кураторка пропонує не тільки дослідити історію роману, але і через занурення у біографії кожного історичного прототипа персонажів роману, надати глядачу досвід проживання історії. Виставка розкаже історії 6-ти реальних людей: Іти Пензо, Юрія Яновського, Павла Нечеси, Олександра Довженка, Василя Кричевського та Григорія Грінчера. Усі вони — прототипи героїв твору. Усі вони з'їзжалися в Одесу з різних точок, щоб зробити внесок у розвиток кінематографу. За задумом кураторки емоційний особистий зв'язок із постатями минулого може по-справжньому зблизити нас з ними. Тож під час висавки гості музею зможуть дізнатися не тільки про біографії цих митців, а й прочитати спогади Юрія Яновського про своїх колег з кінофабрики.
Сайт створено за підтримки Goethe-Institut та Федерального міністерства закордонних справ Німеччини
